Життя артиста — це завжди калейдоскоп емоцій, де за лаштунками ховаються сотні репетицій, а на сцені народжується справжня магія. Особливо, коли цей артист має надзвичайно чутливе серце та тонке сприйняття світу, як Марія Лук’янівна Тригуб’як. Її шлях в Українському товаристві глухих — це історія про покликання, відданість мистецтву та вміння йти по життю з посмішкою.
Марія Лук’янівна народилася 6 січня 1961 року на Прикарпатті, у мальовничому місті Коломия Івано-Франківської області. У ранньому дитинстві, коли дівчинці було всього два з половиною роки, хвороба забрала у неї слух. Проте це не завадило їй вирости відкритою до світу та творчості. Свою освіту та перші життєві орієнтири вона здобула у стінах Чернівецької спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату №2. Велику роль у її становленні як особистості відіграв батько — Лук’ян Лук’янович Злепков, якому Марія Лук’янівна крізь усе життя проносить найтепліші слова вдячності за підтримку та батьківську любов.
Після закінчення навчання дівчина прийшла на Івано-Франківське учбово-виробниче підприємство де спершу працювала ученицею виробничого навчання, а згодом опанувала професію швачки. Проте творча натура Марії прагнула більшого, ніж монотонна праця за швейною машинкою. Справжнім її покликанням став Обласний будинок культури (ОБК УТОГ), де вона розпочала роботу на посаді художнього керівника.
Саме з періодом роботи в ОБК та участю в Народному самодіяльному театрі пов’язані найяскравіші, найтепліші та найкумедніші спогади Марії Лук’янівни. Аматорська сцена — це простір, де часто трапляються курйози, які потім роками згадують із посмішкою.
Ветерани сцени добре пам'ятають репетиції під керівництвом талановитого режисера Ярослава Якубовського. Майстер сцени терпляче пояснював артистам-аматорам правила театрального простору: як правильно стояти на авансцені, тримати ракурс і, головне, не затуляти собою інших учасників дійства. Проте під час однієї з репетицій одна з акторок геть переплутала вказівки й почала виконувати все з точністю до навпаки. Її кумедна «інтерпретація» та хаотичні рухи на сцені викликали такий щирий і нестримний регіт у залі, що присутні сміялися буквально до сліз.
Інший, не менш колоритний випадок стався під час творчих відвідин колег із Товариства сліпих (УТОС). П'ятеро активістів художньої самодіяльності УТОГ вирушили до Івано-Франківської організації УТОС із привітальним візитом. Для господарів дівчата підготували яскравий номер — традиційний український танець із рушником та запашним святковим калачем.
Того дня святкова програма господарів сильно затягнулася. Час минав, а дівчата, які з самого ранку через поспіх не встигли навіть поснідати, почали сильно голодувати. Серед учасниць колективу була вагітна дівчина, якій голод давався найважче. Пожалівши майбутню маму, подруги запропонували їй потихеньку відщипнути калач знизу, щоб не зіпсувати його зовнішній вигляд для виступу. Проте, дивлячись, як смачно вона тріскає здобу, інші дівчата не втрималися. Одна за одною вони почали акуратно виїдати калач зсередини. Коли підійшла черга виходити на сцену, від пишного обрядового хліба залишилася лише тонка, але ідеальна зовнішня скоринка — всередині калач став абсолютно порожнім.
Трохи підкріпившись, артистки блискуче виконали привітальний танець. Калач на рушнику виглядав величним і красивим, хоч і важив удвічі менше, ніж мав би. Одразу після фінальних акордів дівчата швиденько та граціозно зникли за лаштунками. Марія Лук’янівна з усмішкою згадує, яке то було полегшення — адже за сценарієм їм, на щастя, не довелося урочисто вручати цей «секретний» калач гостям.
Сьогодні Марія Лук’янівна Тригуб’як залишається яскравим прикладом того, як оптимізм, почуття гумору та любов до мистецтва допомагають долати будь-які життєві бар'єри.