Володимир Васильович Михальченко народився 16 квітня 1959 року у селі Товмач Шполянського району Черкаської області в сім’ї колгоспників.
Коли йому виповнилося 15 років – втратив слух від отиту.
Навчався в Товмацькій середній школі у Черкаській області, де й закінчив у 1974 році вісім класів.
Після школи постало питання вибору життєвого шляху. Володя хотів лишитися в селі, працювати в колгоспі. Але батьки були проти, дуже хвилювалися за сина, розуміли - йому потрібно бути в оточенні глухих. Надіслали лист до Києва, у Центральне правління УТОГ, звідки прийшла відповідь - можна йти працювати на Кіровоградське УВП УТОГ або Черкаське УВП УТОГ, а також порадили продовжити навчання у ЛВЦ. Зупинили свій вибір на роботі на Черкаському УВП УТОГ.
Так у 1976 році Володимир почав свою трудову діяльність на цьому підприємстві: спочатку був учнем столяра в столярно-зборочному цеху, потім перейшов на гарячі преси.
Перш за все хлопця вразило до болю те, що він не володів жестовою мовою і йому було непросто у спілкуванні з глухими. Вчитись жестової мови доводилось у процесі роботи, від самих же глухих працівників підприємства.
Із теплом та вдячністю згадує він свої трудові роки на УВП. Все життя буде пам’ятати це відчуття впевненості в собі, коли поруч були люди, які навчали, підтримували. На роботу йшов – як на свято.
З теплом згадує змагання з футболу, волейболу серед глухих області, виступи учасників художньої самодіяльності Черкаського БК УТОГ, особливо подружжя Рибаків, Босенків.
В Українському товаристві глухих Володимир Васильович з 1976 року.
Особливо вдячний ветеранам УТОГ, яких вже немає з нами, але пам'ять про них живе досі: Остропольській Ірині Іванівні, перекладачу ЖМ на підприємстві УТОГ; Кузубу Григорію Павловичу, голові Черкаського облвідділу УТОГ; Недопаду Йосипу Івановичу, заступнику директора УВП УТОГ та іншим, які підтримували Володимира Васильовича морально і духовно, дали віру в майбутнє.
Є чимало приємних випадків у його житті. Пригадується один з них. Це було 30 грудня 1980 року. Кінець року. Він працював у першу зміну. Підійшли до нього головний інженер Горбунцов В’ячеслав Євгенович та змінний майстер Циховський Імполіт Нарцизович і сказали, що треба розкроїти 200 штук кришок до столів.
- — Ти зможеш? — запитали його.
- — Так, зможу, — відповів їм Володимир.
Вони дивились на нього так здивовано, для них це було несподіванкою – ще ніхто не кроїв 200 штук одразу. Володимир Васильович дотримав слова, працював в той день до десятої години вечора, було важко одному, але все виконав. На другий день прийшов на роботу, а головний інженер взяв його за руку, подякував за роботу і подарував сорочку та краватку. Вони залишились в добрих стосунках.