(про Григорія Люльченка з Житомира)
У кожного покоління є постаті, чиє життя нагадує захопливу книгу, де кожен розділ — це подолання, пошук і щире служіння людям. Історія Григорія Парфеновича Люльченка — саме про це. Це розповідь про те, як людина з великою волею, попри втрату слуху, зуміла не лише знайти своє покликання у мистецтві та спорті, а й змінити долі сотень інших людей.
Григорій Люльченко народився 4 липня 1936 року на Житомирщині, у селі Рогачів Баранівського району, в родині робітника. Дитинство хлопчика випало на непрості часи, які принесли важке випробування — після перенесеного менінгіту він повністю втратив слух. Невдовзі родину спіткало ще одне лихо: померла мати. Вихованням маленького Григорія та його сестри зайнялися дідусь із бабусею. Дід мав свій погляд на виховання онука і не схотів віддавати його до спеціалізованої школи-інтернату. Так Григорій опинився у звичайній сільській школі, де провчився до п'ятого класу. Саме там хлопчик відкрив у собі дивовижний хист — він навчився гарно писати та майстерно малювати. Учителька швидко помітила талант хлопця і часто довіряла йому виводити крейдою завдання для класу на дошці, а творча енергія Григорія знаходила вихід в оформленні шкільних стінгазет.
Бажання розвивати свій мистецький дар привело юнака до художньої майстерні у Новоград-Волинському (нині Звягель). Там він не лише вдосконалював майстерність, а й познайомився з місцевим осередком Українського товариства глухих. Ця зустріч стала доленосною. Молодому, енергійному хлопцю довірили надзвичайно важливу та складну місію — відрядили до Ємільчинського району для розшуку та взяття на облік глухих дітей і дорослих, які часто залишалися ізольованими у віддалених селах. Протягом цілого місяця, без жодного транспорту, Григорій пішки добирався від села до села. Результат цієї титанічної праці вражає: він знайшов і взяв на облік 106 глухих осіб. Завдяки йому ці люди отримали шанс на освіту в інтернатах та працевлаштування на підприємствах УТОГ, відкривши для себе двері у повноцінне соціокультурне життя.
Згодом Григорій Парфенович працював художником у філіалі «Житомирська лісова промисловість», де створював плакати, а потім отримав запрошення до Березівської спецшколи для дітей із порушеннями слуху. Протягом семи років він працював там керівником гуртка, навчаючи малечу малювати. Водночас у його житті з'явилася ще одна велика пристрасть — спорт. У 1960 році він перейшов до Житомирського учбово-виробничого підприємства УТОГ на посаду інструктора виробничої гімнастики, а пізніше став інструктором спортивно-масової роботи в Житомирському будинку культури УТОГ.
Спортивна орбіта Григорія Люльченка була насиченою та відповідальною. Йому довіряли супроводжувати збірні команди з волейболу, баскетболу, настільного тенісу, легкої атлетики та шахів на фінали чемпіонатів України, СРСР та навіть на Дефлімпійські ігри. Ці поїздки залишили безліч яскравих спогадів. Григорій Парфенович з усмішкою згадує випадок в Естонії, коли через російську мову, якою тоді здебільшого спілкувалися у відрядженнях, місцеві жителі навмисно вказали команді хибний шлях, і дорогу довелося шукати за допомогою міліції. А під час змагань в Азербайджані доводилося бути максимально пильними та обережними, аби вберегти дівчат-спортсменок від місцевої традиції викрадення наречених.
Озираючись на свій довгий шлях, Григорій Парфенович із глибокою повагою та теплотою згадує керівників і колег, які підтримували його та довіряли важливі державні виїзди. Серед них — лідери обласних та центральних організацій УТОГ: Захар Кириленко, Йосип Здоровило, Марія Руденко, Марія Неплюй, Ганна Мережко, Юрій Максименко та Олександр Халамовський. Сьогодні ветеран із гордістю може сказати, що чесно і віддано виконував кожне покладене на нього завдання, присвятивши своє життя розвитку спорту та підтримці глухих людей.