Людмила Іванівна Рибалкіна народилася в Запоріжжі й від народження не чує. Навчалася у школі № 6 рідного міста, де здобула середню освіту. Після закінчення навчання розпочала трудову діяльність у центральній фотолабораторії, де працює вже понад двадцять п’ять років, маючи значний стаж.
Спорт став важливою частиною її життя. Вона працювала тренером з волейболу серед жінок із порушеннями слуху, а згодом перейшла до тренерської роботи з баскетболу. Її спортивний шлях був би неможливим без підтримки шкільного вчителя фізкультури Йосифа Петра, який став наставником і прикладом для майбутніх досягнень.
Особливо пам’ятним для Людмили Іванівни став 1966 рік, коли в Дніпропетровську вперше відбулися змагання СРСР з волейболу. Тоді команда Запоріжжя виборола перше місце в Україні й отримала право представляти країну. У вирішальному матчі проти команди Москви боротьба була напруженою: рахунок ішов 14:7, і здавалося, що перемога вислизне. Проте запорізькі спортсменки зуміли вирвати перемогу, що стало справжньою сенсацією та принесло славу українській команді.
Цей успіх відкрив нові можливості: спортсменок запросили до Києва, де їх урочисто приймали в Центральному правлінні УТОГ. На банкеті дівчат пригощали делікатесами, серед яких була й чорна ікра — рідкісна розкіш тих часів. Кожна учасниця отримала пам’ятні подарунки: наручний годинник та німецький кавовий сервіз.
Для Людмили Іванівни цей епізод став одним із найяскравіших у житті — символом того, що наполегливість і любов до спорту здатні принести справжнє визнання та залишити незабутні спогади.