У конкурсі «Людина року», який проводився в УТОГ, у номінації «Освітянин» перемогла Ольга БІЛАНОВА (Дніпропетровська облорганізація УТОГ), яка працює у Криворізькій спецшколі «Сузір’я» з 2004 року, зокрема вона викладає українську жестову мову з 2014 року. Протягом минулого року, попри постійні обстріли міста, продовжувала працювати: давала уроки з УЖМ, історії України та всесвітньої історії, брала активну участь у розробці сучасної модульної програми з УЖМ, а також у громадському житті УТОГ і діяльності Об’єднання нечуючих педагогів.
— Чому Ви обрали саме цю професію?
— Скажу відверто: з раннього дитинства мріяла про цю професію і була впевнена, що буду працювати вчителем. Моя родина якимось чином пов’язана з освітою: мама працювала вихователькою у дитячому садку, потім перейшла до школи бібліотекаркою, а тато за освітою фізик, викладав трудове навчання в школі. Моя тітка теж була бібліотекаркою іншої школи, та й сестра деякий час теж працювала на цій посаді. Чому обрала цю професію? Скажу коротко: це моє покликання, це моє життя, це моя доля. Я дуже люблю дітей, люблю свою роботу. Всі діти різні, кожен з них має свої здібності, свої особливості. З ними так цікаво! Разом з ними я навчаюся і розвиваюся.
— Ваш шлях до професії був довгим?
— Так. У 1994 році я закінчила 12 класів Криворізької спеціальної школи-інтернату для глухих дітей. Це були чудові шкільні роки. У мене були хороші вчителі, а ще мені багато допомагали у навчанні мої батьки. Відразу ж після школи вступила до Київського технікуму легкої промисловості й закінчила його з червоним дипломом, отримавши спеціальність техніка-технолога швейного виробництва. Три роки працювала за фахом у швейній промисловості, але задоволення від своєї роботи не отримувала. Мрія про професію педагога не залишала мене.
До речі, ще 1999 року я пробувала вступати до Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, але не змогла скласти іспит з української мови, бо я в школі та технікумі навчалась російською мовою. Тож взялася за вивчення української мови самотужки. І ось моя мрія збулася: у 2004 році я стала студенткою цього ж університету. Навчалася заочно. Моїми однокурсниками були Ада Лук’янова, Ірина Кучерявенко, Сергій Дяків та інші. Відразу ж влаштувалась на роботу до Криворізької спеціальної школи «Сузір’я» на посаду вихователя та за сумісництвом мала пів ставки педагога-організатора, а з 2014 року обіймаю посаду вчителя української жестової мови.
— Чи пам’ятаєте свій перший робочий день і перший самостійний урок?
— Чи пам’ятаю я свій перший робочий день? Так, чудово пам’ятаю. Це було 1 вересня. Я працювала в другу зміну зі старшокласниками. Цей день був дуже важким для мене. Додому повернулася після 21-ої години страшенно втомленою, але дуже щасливою. Зрозуміла остаточно — я зробила правильний вибір. А щодо першого уроку, то я дуже запам’ятала свій перший відкритий урок з УЖМ у 4-ому класі за темою «Дерева України». Хвилювалася дуже! Але все пройшло добре. Тепер вже на рахунку багато уроків. До кожного з них сумлінно готуюсь, бо впевнена, що глухі діти прагнуть до знань, вони хочуть все знати, а я можу дати їм частину цих знань.
— Одразу знайшли спільну мову з учнями й з колегами? Мали допомогу і підтримку?
— Оскільки в цій школі я навчалася і виросла, мене прийняли дуже тепло колеги, які мене навчали ще ученицею, і діти, з якими я швидко знайшла спільну мову. Діти мене люблять та поважають, мені телефонують і учні й випускники, коли потрібна допомога, і я залюбки відповідаю та допомагаю, чим можу. Працюю не лише вчителем, а й маю класне керівництво, вже випустила два класи: у 2017 та 2021 роках. Зараз класний керівник 9-го класу. Декілька слів про свій клас. Спочатку у ньому було 11 учнів, потім з вересня 2022 року додали п’ятьох здобувачів освіти з Херсонської спеціальної школи. Тепер це найбільший клас в школі.
Спочатку було дуже важко. Ми обережно проводили онлайн-уроки, бо ж учні знаходилися на окупованій території й російські окупанти перевіряли дітей, де вони навчаються. Щоб не наражалися на небезпеку, ми спілкувалися на різні теми, аби відволікатись від жахів окупації. Наразі лише одна дитина знаходиться на окупованій території і я не втрачаю зв’язок з нею.
У своєму професійному зростанні щиро вдячна моєму наставнику, справжньому педагогу — Любові Миколаївні Луценко, в минулому вона директорка школи, а зараз — заступниця директора з навчально-методичної роботи школи. Вона для мене друга мама, я завжди можу звернутися до неї за будь-якою порадою. Вона все своє життя присвятила нашій школі й багато в чому завдяки їй наш заклад став відомим у всій Україні.
— Які предмети зараз викладаєте?
— Викладаю улюблений для мене предмет — українську жестову мову, якого, на жаль, коли навчалася, не було в переліку дисциплін, що вивчались у спеціальній школі. Крім того, ще викладаю основи правознавства у 9-10 класах та історію у 9 класі.
— Вже майже три роки, з перервами, Ви працюєте з учнями не в класі, а дистанційно. Що це вимагає від вчителя і від дітей?
— Ефективність дистанційного навчання безпосередньо залежить від педагогів, які ведуть роботу з учнями з порушеннями слуху в інтернет-просторі. Важливо, як вчителі володіють жестовою мовою та використовують всі притаманні очному навчанню атрибути, такі як групові дискусії, колективне обговорення пройденого матеріалу, живе спілкування тощо. В освітньому процесі переважно застосовують такі платформи дистанційного навчання, як Zoom, Google meet, Google classroom. Підготовка кожного онлайн-уроку потребує ретельного підбору теми, мети, завдань, мовленнєвого матеріалу, ілюстрацій та часового регламенту.
На мій погляд, у дистанційному навчанні є і плюси, і мінуси: збільшилася активність учнів (адаптація та зменшення стресу у зв’язку з воєнним станом, виконання правил поведінки під час сигналу повітряної тривоги, вміння використовувати освітню онлайн-платформу та можливості використання технічних засобів для онлайн-навчання); збільшилася мотивація учнів на виконання тематичних робіт «Всеосвіта», «НаУрок» та інтерактивних вправ learningapps.org.; але, на жаль, існує проблема неможливості виходу в онлайн-зв’язок та своєчасного виконання завдань у дітей, які виїхали за кордон, через велике навчальне навантаження в закордонних школах та якість інтернету, що коливається через велике перенавантаження, форс-мажорні обставини тощо. Це виклик нам, педагогам, і ми змогли! Педагоги воєнного часу — це Герої нашого часу!
— Які зміни внесла до шкільного життя повномасштабна війна? Залучалася школа до надання допомоги тим, хто став ВПО, та до іншої роботи?
— Коли розпочалася війна, освітній процес був фактично призупинений на декілька тижнів. Було страшно, тривожно і ніхто не знав, що буде далі. Мені пропонували виїхати за кордон, але я відмовилася і прийняла рішення: ми залишаємося тут, незважаючи ні на що. Я розуміла, що ми тут потрібні.
З самого початку, як вчитель, класний керівник і активістка УТОГ підтримувала контакт з глухими мешканцями міста, з учнями та батьками, використовуючи мобільний зв’язок, Viber, Telegram, Messenger та ін., надавала інформацію та психологічну підтримку.
Дуже нелегко було у той час. Директор школи Анатолій Коломоєць швидко організував цілодобовий прийом переселенців, а їх було 120 осіб. Вихователі та корекційні педагоги організували чергування, в тому ж числі і нічні, роздавали сніданки, обіди та вечері, слідкували за порядком на всіх поверхах. Серед переселенців було чимало дітей. Педагоги школи на чолі з директором напрацювали цілу програму зайнятості цих діток, організували відповідний психолого-педагогічний супровід. А вчителі основних предметів відновили освітній процес за дистанційною формою навчання.
Не можу не сказати про нашого директора Анатолія Олександровича. Він, як депутат обласної ради, активно зайнявся волонтерською діяльністю: їздив містом, надаючи гуманітарну допомогу всім, хто цього потребував, зокрема і глухим людям. Попри шалену зайнятість, постійно був на зв’язку і відповідав усім, кому була потрібна його допомога та підтримка. Це надзвичайна чуйна людина з великим серцем!
Хочу зазначити, що всі педагоги нашої школи, як могли, допомагали Збройним силам України: хтось в’язав шкарпетки, хтось готував окопні свічки, хтось в’язав маскувальні сітки, а хтось збирав гроші та закупляв речі для ЗСУ. До цієї справи долучилися й учні та їхні батьки. Діти робили обереги та малювали малюнки для військових. Адже ми всі віримо в перемогу, чекаємо її і намагаємося наближати її працею.
— Нещодавно розпочалися літні канікули. Минулого літа Ви не відпочивали – працювали над програмами з жестової мови. Чим викликана необхідність розробки цих програм?
— Перш ніж дати відповідь на це запитання, хочу висловити велику подяку ініціаторам і всім причетним до ідеї введення в інваріантну частину навчального плану предмета «Українська жестова мова». Адже це дуже важливо для всебічного розвитку когнітивних і соціальних здібностей дитини з порушеннями слуху, бо жестова мова — це рідна мова для таких людей, як ми. Крім того, жестова мова полегшує дитині опановування словесною мовою як письмово, так і усно.
Зараз час цифрових технологій, ми йдемо вперед. Сучасні вимоги змінюють погляди на викладання навчальних предметів, надання інформації дітям. Крім того, навчальна програма з будь-якого предмета повинна змінюватись кожні 5 років. До того ж вона має врахувати вимоги Нової української школи (НУШ), реалізувати її основні цілі, враховуючи інтереси дітей. А плідна співпраця з Інститутом спеціальної педагогіки та психології імені Миколи Ярмаченка НАПН України, зокрема з докторкою педагогічних наук, професорою, завідувачкою відділу української жестової мови Світланою Кульбідою, дозволила мені разом із колегою із Хмельницької спеціальної загальноосвітньої школи № 33 Іващенко Лаурою попрацювати над розробленням сучасної модульної програми з УЖМ.
— Які плани на літо цього року?
— О! Моя мрія відвідати Західну Україну. На превеликий жаль, я там ніколи не була, за винятком Хмельницького, у якому була в службових цілях, та проїздом в Тернополі. Хочу більш пізнати рідну Україну в усій красі.
— Як впливає на життя Кривого Рогу і школи відсутність нормального водопостачання?
— Знаєте, недарма нас називають людьми зі сталі — ми сильні, витримаємо. Пристосувалися, коли взимку вимикали електроенергію за графіком і тоді теж були проблеми з водопостачанням, навчилися економити воду, набирали на запас. Зараз воду подають за графіком, вранці (6.00 – 8.00) та увечері (20.00 – 22.00), по всьому місту встановили водозбірні колонки, де можна набрати воду. У магазинах немає проблем з постачанням пляшок з водою, у продажу все є. Сподіваємося, що встигнуть вчасно прокласти трубопровід від ріки Інгулець до Південного водосховища.
— Чи сняться Вам звичайні шкільні будні — такі, як були раніше, до коронавірусу, до війни?
— Так, не лише сняться, а й часто думаю про них, переглядаю фото у смартфоні, шкільну сторінку у Фейсбуці. На жаль, цей час вже ніколи не повернеться…
Я знаю і вірю, що ми переможемо і наше життя стане мирним. Але той біль, те лихо, яке принесла нам ця клята війна, надовго залишиться в нашій пам’яті… Скільки загинуло людей! У багатьох змінилися погляди на життя, відбулося переосмислення цінностей… Але треба жити й працювати заради майбутніх поколінь, заради нашої вільної України.
Підготувала Наталія КАМЕНСЬКА