Чотири роки тому Степан Зоц виїхав разом із батьками та лише з однією валізою з України. Сьогодні 15-річний хлопець розробляє в Мюнхені браслет, який має попереджати глухих людей про повітряні авіанальоти — із турботи про свою бабусю, яка залишається в Україні поблизу фронту.
На екрані комп’ютера в дитячій кімнаті Степана Зоца обертається цифрова модель вузького браслета. З кожним кліком мишки він прибирає шматочок матеріалу та перевіряє дизайн з усіх боків. Це не звичайний аксесуар: браслет має вловлювати сигнал сирени повітряної тривоги та попереджати його власника за допомогою потужних вібрацій і помітних світлових сигналів. 15-річний юнак збільшує корпус у програмі для конструювання і порівнює 3D-модель із прототипом на своєму робочому столі.
Потім він бере до рук сіру пластикову модель і проводить пальцем по краях. «Спочатку це була лише ідея, — каже він. — А тепер маю щось відчутне».
Раптово задзвонив його телефон. Його бабуся телефонує з України. Вони спілкуються за допомогою відеозв’язку жестовою мовою…
«Я працюю далі над браслетом для тебе», — розповідає Степан бабусі. Його дідусь і бабуся глухі та живуть досі неподалік від лінії фронту. «Коли лунають сирени, вони ховаються в укриття — але дізнаються про це занадто пізно», — каже він.
Браслет: Має попереджати глухих людей про небезпеку.
Усвідомлення цього не давало йому спокою й стало поштовхом для створення його винаходу. Степан Зоц завершує дзвінок махом руки, після чого киває й відкладає телефон. На дисплеї знову з’являється фото його профілю: він сам на льоду, в шоломі, з трико та ковзанами. Адже раніше він мріяв про зовсім іншу кар’єру. На фото він зображений ще маленьким хлопчиком: знову на льоду, у повній екіпіровці. У рідному Краматорську Зоц відвідував дитячо-юнацьку спортивну школу, тренувався майже щодня й вважався перспективним талантом. «Я хотів стати професіоналом — таким був план», — каже він.
Його зруйнована батьківщина: Степан Зоц виїхав із Донеччини на сході України
Масштабний російський напад навесні 2022 року перекреслив цю мрію в один день. Невдовзі після початку війни тоді ще 11-річний хлопець разом із батьками виїхав із Донецького регіону до Мюнхена. «Усе здавалося сюрреалістичним», — каже він. «Я не знав, чи ми їдемо лише на короткий час, чи назавжди». У цій невизначеності спорт дав йому опору — і це був той спорт, який змінив його життя. Сім’я ледве змогла взяти з собою одну валізу, але дещо обов’язково має бути всередині: його ковзани.
«Мої батьки запитали мене, чому я вирахував, що треба взяти саме їх», — згадує він із посмішкою. «Але я за жодних обставин не хотів залишати лід».
Пізніше саме цей останній шматочок батьківщини став ключем до нового життя: у спортивному клубі «Wanderers Germering» Зоц знайшов команду та нових друзів — під час тренувань у клубі, назву якого він перед втечею навіть не міг вимовити. Також поза межами льоду учень використовував будь-яку можливість освоїтися на новій батьківщині: у школі імені Генріха Гейне в Райхертсгофені він із великим завзяттям вивчав німецьку мову. За підтримку там він і досі безмежно вдячний.
Німеччина стала для нього другою домівкою, але це не затьмарило першу. «Тепер я користуюся цією можливістю, — каже він. — Але я думаю щодня про своїх дідуся й бабусю та інших людей там, які не мають таких можливостей».
Гортаючи соціальні мережі, Зоц натрапив на проєктний конкурс для молодих винахідників. Там він подав свою ідею і незабаром полетів до США, щоб представити її перед фаховою колегією. За свій браслет-попереджувач він був нагороджений срібною медаллю.
Відтоді робота триває. Пристрій має бути водонепроникним та технічно надійним. Крім того, запланована кнопка SOS, яка в разі потреби передаватиме місцезнаходження рятувальникам.
«Тоді браслет зможе не лише попереджати, а й кликати на допомогу», — каже 15-річний юнак. Насамперед для нього важливо одне: «Якщо це допоможе бодай одній людині, робота була не марною».
Мірлінд Ґаші (Mirlind Gashi) з газети «Merkur (Bayern & Region)»